Сім смертей Евелін Гардкасл [Стюарт Тёртон] (fb2) читать постранично

Стюарт Тертон Сім смертей Евелін Гардкасл

Моїм батькам, які дали мені все й нічого не просили навзамін. Моїй сестрі, першій і найприскіпливішій читачці від джмелів і надалі.

І моїй дружині, чиї кохання, підтримка й нагадування, що час від часу треба полишати клавіатуру, зробили цю книжку чимось набагато більшим, ніж я міг сподіватися.

Уклінно запрошуємо вас до маєтку Блекгіт-гаус на бал-маскарад.

Вас із великою приємністю вітатимуть господарі маєтку, родина Гардкаслів:

лорд Пітер Гардкасл,

леді Гелен Гардкасл,

а також їхні син Майкл Гардкасл і донька Евелін Гардкасл.

Високоповажні гості:

Едвард Денс, Крістофер Петтіґрю й Філіп Саткліфф, родинні соліситори^[1];

Ґрейс Девіс та її брат Дональд Девіс, завсідники світських заходів;

капітан Кліффорд Геррінґтон, морський офіцер у відставці;

Міллісент Дербі та її син Джонатан Дербі, світські особи;

Деніел Коулрідж, професійний картяр;

лорд Сесіл Рейвенкорт, банкір;

Джим Рештон, констебль;

доктор Річард (Діккі) Еккер;

доктор Себастіан Белл;

Тед Стенвін.

Челядь:

Роджер Коллінз, дворецький;

місіс Драдж, куховарка;

Люсі Гарпер, головна покоївка;

Алф Міллер, головний стайничий;

Ґреґорі Ґолд, художник;

Чарльз Каннінгем, камердинер лорда Рейвенкорта;

Мадлен Обер, камеристка Евелін Гардкасл.

Гостей з усією повагою просять утриматися від будь-яких згадок про Томаса Гардкасла й Чарлі Карвера, бо пов’язані з цими двома особами трагічні події й досі крають родині серце.

1

День перший

Ступаю крок і одразу ж усе забуваю.

— Анно! — вигукую я й вражено стуляю рота.

У голові порожньо. Я зеленого поняття не маю, хто така Анна чи нащо я її кличу. Навіть не знаю, яким чином сюди потрапив. Я стою серед лісу, рукою затуляючи очі від мжички. Серце аж заходиться. Від мене смердить потом, ноги тремтять. Напевне, я біг, от лише не можу пригадати, чому саме.

— Як… — Я затинаюся, побачивши свої руки. Кощаві, потворні. Незнайомі. Я не впізнаю їх.

Уперше відчувши страх, намагаюся згадати про себе бодай щось: когось із родичів, адресу, власний вік, будь-що… але намарно. У мене навіть імені немає. Усі спомини, які ще мить тому жили в моїй голові, нині здиміли без сліду.

Горло перехоплює, дихання стає гучним та уривчастим. Ліс крутиться, чорні цятки майорять перед очима.

«Заспокойтеся».

— Не можу дихати… — сичу я.

Кров нуртує у скронях, і я валюся на землю, пальцями вгрузаючи в багнюку.

«Можете. Просто заспокойтеся».

Голос у моїй свідомості звучить урівноважено, зимно й владно.

«Заплющте очі. Прислухайтеся до лісу. Зберіться».

Корюся голосу й заплющую очі, але єдине, що я чую, — це власне уривчасте дихання. Упродовж тривалого часу воно перекриває все, але звільна, дуже звільна я проколупую у власному страху дірочку, крізь яку прориваються інші звуки.

Дощові краплі лопотять листям, над головою шелестить віття. Праворуч від мене дзюрчить струмок, на деревах ґави, вони б’ють крилами, здіймаючись у небо. Щось шамрає в траві, десь зовсім поряд, на відстані доторку, дріботить кролик. Одну за одною я сплітаю ці нитки нових споминів, горнуся в рядно свого п’ятихвилинного минулого. Цього досить, щоб притлумити паніку бодай на якийсь мент.

Незграбно зводжуся, мимоволі дивуючись тому, який я високий, як далеко від мене опиняється земля. Заточуючись, струшую вологе листя зі штанів, уперше помітивши, що на мені смокінг. Сорочка забрьохана брудом і червоним вином. Напевне, я був на кликаній вечері. Кишені порожні. Пальта нема, отже, я не міг відійти аж так далеко. Це обнадіює.

Судячи зі світла, зараз ранок, тож, напевне, я вештався тут цілу ніч. Ніхто не вбирається в смокінг, щоб провести вечір на самоті — отже, хтось уже мусив помітити моє зникнення. Певна річ, за цими деревами є будинок, мешканці якого наразі саме прокидаються, б’ють на сполох, виряджають пошукові загони… Удивляюся в зарості, непевно, сподіваючись побачити, як із-за гущавини виходять мої друзі, як плескають мене по плечу й жартують, а потім ми разом повертаємося додому. Утім ці мрії не годні вивести мене з лісу, і я не можу просто сидіти й чекати, поки мене врятують. Мене б’є трем, зуби цокотять. Треба йти, бодай задля того, щоб зігрітися, але навколо самі дерева. Жодної змоги дізнатися, рухаюсь я назустріч рятунку чи плуганюся чимдалі геть від нього.

Розгубившись, повертаюся до останнього, чим переймався той, ким я був раніше.

— Анно!

Хай хто ця жінка, достеменно саме вона є причиною того, що я зараз тут. Проте я не годен її уявити. Можливо, це моя дружина? Чи донька?

Жодне із цих припущень не здається мені правильним, але щось у цьому імені вабить мене. Я відчуваю, як воно ніби намагається скерувати кудись мій розум.

— Анно! — --">

Пожертвовать